У далекому 1998 році Blizzard почали розповідати історію сектора Копрулу з виходом StarCraft і ось тепер, через 17 років, вони врешті поставили в ній крапку під назвою StarCraft II: Legacy of the Void. В період часу між виходом цих двох ігор, всесвіт Зоряного Ремесла став мегапопулярним, а завдяки продуманому балансу й вкрай цікавому, та водночас складному ігроладу, гра стала однією з найпопулярніших в світі кіберспортивних дисциплін.

Сюжет гри складається з трьох частин: прологу (Whispers of Oblivion), основної кампанії та епілогу (Into the Void).  Цього разу гравець візьме під контроль горду расу першороджених, ну, тобто те що від неї залишилось. Ми стаємо до керма у важкі часи, коли раса протосів, розділена тривалою громадянською війною, нарешті поволі об’єднується під керівництвом молодого ієрарха на ім’я Артаніс. Наступним кроком становлення нової протоської раси було повернення Аюра — рідного світу протосів, захопленого зерґами. Та все йде шкереберть й практично всі протоси кхалаї (від Кхала) потрапляють під контроль Амуна (чи Амона) — однієї зі стародавніх істот, котрим протоси поклонялися як богам. Та все ж частина протосів, включно з Артанісом, покидають Аюр на “Списі Адуна” — кораблі-ковчезі, збудованому за сивої давнини якраз для таких ситуацій. Він і стане нашою оперативною базою, як Гіперіон та Левіафан з минулих частин. В цій частині Спис Адуна окрім всього зможе ще й надавати безпосередню підтримку на полі бою у вигляді підкріплень, або нищівних орбітальних ударів.

Як і в в попередніх іграх серії, місії порадують нас різноманіттям. Тут вам і походеньки героями, й оборона точок, і звичайні експансивні місії; та розставлені вони в такому порядку, що нічого не приїдається й у кожну з них грати однаково цікаво. Та й великодок Blizzard ніколи не шкодували, тож уважні гравці зможуть помітити чимало цікавих відсилок як на відомі фільми й літературні твори, так і на попередні ігри студії, або ж навіть на великодки з попередніх частин. Чого лиш варте завдання, в котрому нам дають змогу з переможним криком зкинути порога в бездонну КИРницю, морпіх, котрий втрачає вже друге авто (а він ще й за перше кредит не виплатив), або ж ТАБІР ЕВОКІВ захований на одній з мап.

Подання сюжету теж зазнало змін. Окрім легендарних блізівських сінематиків в грі з’явились ще й ролики на ігровому рушії й виглядають вони більш ніж непогано. Та сам сюжет зірок з неба не хапає. StarCraft II: Legacy of the Void  хворіє на типове для закінчення великих саг перенасичення пафосом та засилля різноманітних кліше. Пробудження стародавніх богів, об’єднання старих ворогів заради перемоги Великого зла, благородні самопожертви та псевдоважкі моральні вибори в комплекті. Хоча й чогось іншого очікувати було марно, адже стиль оповіді та сюжету загалом від гри до гри переходить практично незмінним. Що робить сюжет StarCraft II: Legacy of the Void дійсно хорошим, та це те, що в ньому дійсно пояснено переважну більшість питань, що могли з’явитись і з’являлись при проходженні інших ігор серії, як от “хто такі Ксел-наґа”, звідки вони взялись та куди зникли. Разом з тим пролог ставить чітку крапку й дійсно закінчує цей виток історії сектора Копрулу. Тож як цілісний твір він (сюжет) все ж непоганий, хоча для повнішого його розуміння я б порадив прочитати оповідання, які Blizzard публікували перед виходом StarCraft II: Legacy of the Void на офіційному сайті гри.

StarCraft 2: Legacy of the Void приніс багацько нововведень до багатокористувацької частини гри. Так, в гру додали режим Архона, котрий дозволяє двом гравцям керувати однією базою. Завдяки йому можна простіше набиратись досвіду, граючи з більш досвідченим напарником, або ж, у випадку професійних гравців, видавати просто неймовірний рівень контролю та ігрової майстерності. Грати в цей режим інколи навіть цікавіше, ніж в звичайні змагальні матчі, адже при правильно розподілених обов’язках гра стає в рази легшою, при тому ж рівні задоволення від ігроладу.

Наступне нововведення — це спільні операції, що являють собою кооперативні місії на двох.  Кожен з гравців обирає одного з шести (по два на расу) героїв, та йде виконувати звдання. Власне місій є не так вже й багато (всього 5), але виручає прокачка героїв, котрі, залежно від складності та вибору місії, отримують досвід, завдяки якому стають доступними нові війська та вміня. Грати  цікаво, та якщо не ставити собі за мету прокачати героя/героїв до кінця, через мізерну різноманітність цей режим може доволі швидко набриднути.

StarCraft завжди асоціювався з кіберспортом та був відомий одним з кращих балансів серед змагальних RTS. Проте протягом останніх декількох років його популярність стала доволі відчутно падати. Legacy of the Void став відповіддю Blizzard та покликаний виправити ситуацію. У цій частині баланс та темп гри в мультиплеєрі серйозно змістили в бік підвищення динаміки, та додали ряд елементів, що повинні спонукати гравців грати більш агресивніше. Відтепер ресурсів на базах стало менше, тож доведеться проводити швидшу експансію, при цьому стартову кількість робочих збільшили до дванадцяти, що значно скоротило початковий етап гри, та дозволило гравцям створювати купу нових стратегій. Також не обійшлося без нових юнітів, котрі, як не дивно, призначені в основному для агресивної та видовищної гри та наскоків на ворожі бази з метою геноциду ворожих робітників та підриву економіки.

Озираючись на  Blizzcon 2015, на котрому вперше був проведений офіційний турнір StarCraft II: Legacy of the Void, можна з впевненістю сказати, що в Blizzard вийшло вдихнути в гру нове життя. Матчі стали коротшими, та при цьому в рази напруженішими, мало не кожного матчу використовуються небачені раніше стратегії. Окремої уваги заслуговують турніри з режиму Архона, адже зважаючи на те, що професійні старкрафтери (читайте “бісові корейці” ) й самотужки спроможні показувати просто неймовірний рівень гри, коли вони кооперуються починається справжня магія. Контроль над кожним юнітом (часто навіть над кожним ОКРЕМИМ), бійки, що не зупиняються ні на мить, карколомні та прекрасні в своїй скоординованості атаки. На додачу, для звичайних гравців, що не проти позмагатись між собою, відтепер в грі що дві години відбуваються автоматичні турніри (на 3 раунди в будні дні та на 6 у вихідні).

Графічно гра не змінилась, це все той же рушій та все ті ж моделі. Єдине, що варте уваги, це згадані вище ролики на ігровому рушії. Таке враження, що при їх створенні з рушія витискали останні соки, що видно по тому, що навіть на доволі потужних системах вони часом підвисають. Та загалом, важко повірити, що вони зроблені на рушії RTS п’ятирічної давнини.

StarCraft II: Legacy of the Void — достойне закінчення культової епопеї. Не зважаючи на дрібні огріхи в сюжеті, Blizzard таки спромоглися поставити крапку, при цьому заповнивши всі основні пробіли. Радує, що відтепер кожна частина трилогії StarCraft 2 рахується окремою грою, та водночас анонс компектів з місіями, що продаватимуться окремо залишає гіркуватий післясмак. Що до мультиплеєру, та кіберспортивного StarCraft, то для них Legacy of the Void — це ковток свіжого повітря, та своєрідний ренесанс. Загалом, StarCraft II: Legacy of the Void — одна з найкращих ігор в жанрі, а якщо дивитись як на кіберспортивну дисципліну, то в своїй ніші (якщо не загалом) він поступається лише першому StarCraft.